Відслужив я по-справжньому, побачив всю «школу», бойове життя, – солдат-строковик ЗСУ

Сергій Пазак, що проживає у селі Остапківці на Гродоччині, нещодавно повернувся зі строкової служби у лавах Збройних Сил України. Та служив він не рік, а вісімнадцять місяців, і не раз бував у гарячих точках України.
Попри завіряння вищого керівництва країни про те, що солдатів-строковиків у зону АТО не відправляють, Сергій саме туди й потрапив.
З липня 2014 року по квітень 2015 року Сергій був безпосереднім учасником бойових дій. Щоправда, мав 10 днів відпустки у листопаді. Перед тим 18-річний хлопчина пройшов Майдан, і тому, як каже, в зоні АТО страшно вже не було. Молодий дух загартували події у столиці, куди він потрапив через місяць після того, як пішов служити.
«Сьогодні не віриться, що ми все те пережили, – згадує молодша сестра Сергія Людмила. – Та тоді був жах. Пам’ятаю, як Сергій на Майдані важко захворів. У нього була гнійна ангіна та двостороннє запалення легень. Крім того, відморозив кінцівки пальців на ногах та руках (всю зиму стояв в літніх берцах). Скільки ми тоді виплакалися… Мати возила до Києва ліки. Та він жодного разу не поскаржився нам. Все витримував мужньо. Коли ж Майдан закінчився, ми полегшено зітхнули – не думали ж, що попереду буде ще важче».
Після майдану Сергій разом із товаришами повернувся у Донецьку військову частину, де проходив службу. Далі – три місяці в оточенні терористів. Бойовики ставили ультиматум – здати частину. Тоді, з метою недопущення заволодіння зброєю військової частини, командуванням було прийнято рішення підірвати склад озброєння. І понад 300 гвардійців, в тому числі і Сергій, під командуванням підполковника, пробившись крізь блокпости терористів, вийшли з Донецька і приєдналися до сил АТО.
«Я відслужив по-справжньому, побачив всю цю «школу», бойові умови, бойове життя, – говорить Сергій. – До речі, ще малим весь час мріяв пожити у землянці. У зоні АТО моя мрія збулася. І, відверто кажучи, мені дуже пощастило, адже поряд зі мною були вірні та віддані друзі, які запам’ятаються на все життя. Тим більше, враховуючи умови, в яких ми потоваришували».
«Мій син завжди дуже хотів служити в армії, – пригадує мати героя Ірина Пазак. – Він не раз повторював, що хоче бути справжнім мужчиною, як його батько. І я дуже пишаюся тим, що він ним уже став, і бажаю кожній матері мати таких дітей».
У травні змужнілий молодий герой, який знає набагато більше, ніж розповідає, нарешті повернувся додому. Останні місяці його служби проходили в Маріуполі. Звідти солдат повернувся із прапором України, на якому розписалися місцеві жителі та впевненістю, що в тому місті живуть справжні патріоти своєї держави.

“Маріуполь ніхто не здасть, – каже Сергій. – Місцеві жителі там налаштовані категорично. Вони тримають оборону і зауважують, що Маріуполь – це Україна, і нікому його не віддадуть”.
До речі, Сергій мріє все своє життя пов’язати із військовою службою і стати офіцером. Планує вступати до Харківської Національної академії Національної Гвардії України. А поки… Дякує рідним за те, що чекали, терпіли, молилися. Дякує друзям, які дочекалися. І передає привіт солдатам-побратимам із Хмельниччини, Чернівеччини, Івано-Франківщини, Житомирщини, Волині, Сумщини, Одеси… Усім військовослужбовцям, які були з ним на передовій, і тим, які зараз ще знаходяться в зоні АТО.
 

Наталя Попович.