Останній пост: тим, хто вагається

Всістися і написати цих пару слів відкладаю вже два тижні: завтра, завтра, сьогодні увечері… Тиждень тому я трохи відлежалася на операційному столі і нині вже з посмішкою згадую увесь той мандраж… Про тренажерний зал, звісно ж, на якийсь час доведеться забути…
«Не викидайте мого зошита», – жартувала я з Віталієм Безносюком на останньому тренуванні, коли він розписував мені схему віджимань-присідань. Відпрацювала його до сьомого поту. «Ми ще з тобою маємо над чим працювати. Вважай, це просто відпустка». Я розумію, що тренер каже мені так, аби мені не було так гірко.
Але власне, головне питання: у мене була ціль – чи дійшла я до неї? Що я там хотіла? 59 кіло? Ні, поки 61. Але я отримала набагато більше.

По-перше, тепер я впевнена, що не варто боятися чи соромитися ставити перед собою будь-які цілі – маленькі, великі, глобальні чи дрібні. Спортивні, побутові чи творчі. Нехай навіть смішні. Це моє – і має обходити тільки мене. Особливо, коли мені двозначно натякають, «що, хочеш бути в 36 як дєвочка?»

По-друге, займатися спортом, це справді здорово. Усе життя я боялася спортзалів і всіляких спортивних змагань. А виявляється, це класно! Набагато класніше, ніж сидіти і скигліти, що «я зайнята, кручуся, мов білка в колесі», «і взагалі нічого не їм, і пухну на очах», «і, бліііін, якісь ці джинси зараз всі вузькі шиють», і «взагалі то я струнка, а цих три жирних складки на животі завтра самі минуться»…

А ще я навчилася більш-менш правильно харчуватися. Принаймні, сніданок для мене – нині святе.
Ну, власне, зайве буде перераховувати решту «плюсиків», які прийшли у моє життя з початком відвідин тренажерного залу. Так, я схудла на більш, ніж 5 кілограмів. Талія нині у мене 72, а було 86. 14 сантиметрів за 32 тренування це, я впевнена, не погано.
Тим, хто вагається – йти до спортивної зали чи ні – скажу: спробуйте. Можна довго вагатися, але це не дасть однозначної відповіді. Не буде відповіді і після першого тренування, і після другого. Буде біль, втома, крепатура, думки, що нічого з цього не вийде. Кажуть, щоб у людини виробилася певна звичка, потрібно зробити одну й ту саму річ 60 разів. Тож не сподівайтеся, що ви полюбите вправи з першого разу. Полюбите тоді, коли побачите, що тіло змінюється.
І ледь не забула про найголовніше. Поруч має бути тренер, якому ви довіряєте. В цьому плані мені з Віталієм просто супер, як поталанило. Якби він був «качок помішаний на спорті» я б втекла з тренувань ще у жовтні. Він, на щастя, не такий. Але спорт – це стиль його життя. І це класно! Вселяє довіру, бо має оригінальний підхід і власне бачення кожного тренування. Йому не бракує креативу. І головне, він вчить вірити у себе, навіть коли ти переконана, що «слабачка», «не зможеш», «це не для мене». Помічає досягнення, а це окрилює без зайвих слів.

Я тут собі порівнюю, що для новачка в спортзалі тренер – як перша вчителька для першачка. Як привиє любов до навчання, так воно й піде на всі одинадцять років…
Власне, ось і усе. І бережіть своє здоров’я)))