«Навчити танцювати можна будь-якого собаку», –

Про те, що собака друг людини, не з чуток знає Ольга Бєляєва із Шепетівки, яка влаштувала в себе вдома невеличкий собачий розплідник. Її чотирилапі вихованці не просто без заперечень виконують складні команди й беруть участь у різноманітних виставках, але й… танцюють. Жінка вже близько року займається кінологічним фристайлом. Це такий вид спорту із собакою, який найдивовижнішим чином поєднує елементи слухняності та танцювальних па. При цьому не дозволяється якимось чином заохочувати кудлатого танцюриста, загострювати на чомусь його увагу чи підгодовувати. Він усе має робити абсолютно добровільно.

«Нині у мене живе сім собачок, – розповідає Ольга Михайлівна. – В основному – це чорні тер’єри, якими я займаюся вже понад 20 років. Ще у мене є йорки та шпіци. Дві дівчинки-тер’єри – Ксюша та Капа – танцюють професійно, інші ж від них також не відстають. Собачий фристайл – поняття для України зовсім нове. Цьогоріч у нас у Шепетівці вдруге відбулися всеукраїнські відкриті змагання. Здобули призові місця і мої підопічні, чим я неймовірно пишаюся».

«Чорні тер’єри – це моя доля»

Споглядати, як великі кудлаті собаки-охоронці граційно кружляють під мелодійні звуки, чесно кажучи, мені довелося вперше у житті. Ця картина справила незабутнє враження й назавжди змінила стереотип про те, що бійцівські та сторожеві породи злі та агресивні. Пані Ольга запевнила, що все залежить від виховання собаки й навчити чемності можна будь-якого песика. «Захопилася собаками я ще у 14 років, – каже Ольга Михайлівна. – Все розпочалося з кінологічного гуртка. Першою моєю пристрастю були німецькі й східні вівчарки європейського типу. З тер’єрами ж доля звела випадково. Вирішивши завести собаку, я вирушила у Рівне, де планувала придбати ньюфаундленда. Але в потязі познайомилася з професійним кінологом, у якого й придбала згодом свого першого чорного тер’єра. Жодного разу не пошкодувала, й досі вважаю це долею. Ці собачки мають всі потрібні для чотирилапого друга якості: ласкавість, грайливість, мужність, працездатність, вірність…

Багато хто вважає, що чорний тер’єр – це собака Сталіна, виведена винятково для охорони. Але я зі всією серйозністю можу запевнити, що це не так. Фактів проти цього твердження безліч. Найголовніший – з’явилися вони вже після його смерті».

«Нині у мене живе сім собачок, – розповідає Ольга Михайлівна. – В основному – це чорні тер’єри, якими я займаюся вже понад 20 років».

«Намордники вдягаю собакам рідко – вони просто не потрібні!»

«Мені з моїми собаками працювати легко, оскільки знаю їх і відчуваю їхній настрій. А ще вони дуже вихованні, – з гордістю каже пані Ольга. – Ніколи не боюся за те, що вони покусають когось чи проявлятимуть агресію. Навіть намордники рідко вдягаю – вони просто не потрібні. Я веду кінологічний гурток у Шепетівському міському центрі еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді. Його відвідують багато дітей і всі вони тренуються з моїми «чорнишами». Жодного разу не виникало ніяких проблем. Собаки мають добру вдачу й люблять дітей. Колись одна з моїх підопічних навіть врятувала кошеня, яке відбила у бродячих собак. Вона принесла його мені в зубах, покаліченого та ледь живого. Він і досі у нас, і всі собачки опікуються ним». Ольга Бєляєва зі своєю Капочкою навіть їздила у Київ на відкритий показовий урок каністерапії (психотерапевтична методика лікування тваринами – авт.) й виступала перед дітками-інвалідами. Каже, що Капа впоралася пречудово й задоволеними лишилися і маленькі глядачі, і собачка-лікар. Такі виступи пані Оля регулярно проводить і в Шепетівці. В її щільному розкладі знаходиться місце і для уроків з дітками із вадами слуху.

Незважаючи на свою безмежну любов до тварин, Ольга Михайлівна присвятила їм не все своє життя. Шістнадцять років вона прослужила в армії, працювала в спецсховищі у відділі таємної літератури. Нині має ще й безліч хобі – шиє одяг для тваринок, майструє брелоки у вигляді різних собачок, а ще робить скульптури зі спресованих газет у вигляді кумедних чотирилапих. Проте все, так чи інакше, перегукується із основним захопленням. Пані Ольга знає про братів наших менших буквально все. «За 20 років у мене було багато собачок і всі дуже особливі, – запевняє жінка. – Собачий вік короткий – у середньому від 7 до 10 років. Зазвичай маленькі живуть дещо довше, ніж великі. Найменше часу відведено мастифам та догам. У сім років вони вже дуже старенькі. Проте навіть підстаркувату безродну «дворняжку» можна навчити танцювати. Потрібно лише запастися терпінням, ласкою та наполегливістю».