«Мої діти – це мої крила»
0У наш час досить рідко молоді сім’ї зважуються на народження другої дитини. На заваді стають важке життя, матеріальна нестабільність, відсутність житлової площі й інші труднощі. Дехто запевняє, що краще подарувати всю свою увагу одному малюку, мовляв, дати йому путівку в життя набагато легше, ніж двом нащадкам. Але в родині Тесликів вміють та звикли ділити все на… десять: хліб та сіль, горе та радість, ласку та любов… Ольга Теслик зі своїм коханим чоловіком народила та поставила на ноги десятеро діточок, а нині бавить ще й двох онуків. За 25 років подружнього життя жінка жодного разу не пошкодувала про те, що має таку велику сім’ю. Незважаючи на всі труднощі та клопоти, з її обличчя не сходить щира усмішка, а в очах світиться ніжність та гордість за всіх своїх доньок та синів.
Козацькому роду нема переводу!
«Найстаршу мою донечку звати Тетяна, їй 23 роки. Нині мешкає з чоловіком в Красилові й уже має доньку Анастасію, якій у червні буде 2 рочки, – розповідає Ольга Михайлівна. – Незабаром вона подарує нам ще й онука. Принаймні на УЗД сказали, що буде хлопчик. Другим народився Юрко. Йому 22 роки, але він ще не одружений. Хлопець – красень, кавалер на все село! Проте не поспішає. Каже: «Я ще, мамо, встигну! Краще біля вас із татом трохи довше побуду, допоможу». Третя наша дитина – Світланка. В листопаді їй буде вже 20. Проживає у Хмельницькому, також заміжня. Як і Таня має дитинку. Нашій онучці Анютці незабаром буде місяць. Через два роки після Світлани на світ з’явився Михайло. Він також уже парубок, навчається в ліцеї в Чорному Острові. Всі інші ще школярі: Валя закінчує 10 клас, Роман – 9, Юля – 7, Маруся – 6, Наталка – 5. А найменшенькому Богданчику 8 років, він навчається у 2 класі. Всі мої діти молодці – чемні, добрі та роботящі. Змалку звикли допомагати хто чим може: старші хлопці їздять на заробітки до Києва, менші – шукають роботу в селі. Працюють для себе, а потім купують різні необхідні їм речі. Мене, як матір тішить те, що діти мої ростуть щирими та не жадібними людьми. Коли комусь щось потрібно, без вагань діляться одне з одним. Сім’я взагалі у нас дружна, допомога та підтримка завжди на першому місці».
«Варимо борщ в 10-літровій каструлі»
Хата у Тесликів велика та ошатна. Всі ікони та полички у серванті завішані вишитими рушниками. На дивані – вишиті подушки. Господиня встигає не лише дати раду немаленькому сімейству, попоратися по господарству, але й приділити час своєму хобі. «Як встанемо зранку з дівчатками, то за 10 хвилин у всій хаті буде стерильна чистота, – каже вона. – Адже нас багато й ми дуже згуртовані. Оскільки сім’я велика, то й готувати потрібно багато. Але з такими помічниками ця процедура є легкою та швидкою. До прикладу, борщ на всю сім’ю варимо у 10-літровій каструлі. Потім сіли та й з’їли – за один раз. Це, напевно, найулюбленіша страва в нашій родині. Також діти дуже полюбляють мій хліб, який печу раз на два дні по чотири буханки. Добре, що хоча б борошно отримуємо на паї. А то з теперішніми цінами за один місяць лише на хліб йде 600 гривень. На заощаджені гроші купуємо дітям печиво, вафлі, цукерки. Звісно, що обробляємо городи та тримаємо худобу – чотири корови, свині, телятко, кури, кролі. Те, що добуто важкою працею, я потім складаю в морозильну камеру, тим самим забезпечую нас їжею на цілий рік. Старшим дівчатам ми з чоловіком також намагаємося допомагати, адже в місті нині важко живеться! А як же інакше? Мої діти – це моє життя, мої крила. Головне, щоб вони були щасливі й ні в чому не знали потреби. Тоді і я щаслива…»
«Я й досі сумую за нашою першою хатинкою із глиняною підлогою»
Пані Ольга родом із Тернопільської області, закінчила Львівське поліграфічне училище. Після навчання працювала у Вінниці в друкарні. Саме там і знайшла своє кохання. Роман Теслик забрав жінку в своє рідне село на Красилівщину. «Спочатку ми жили у маленькій «задрипаній» хатинці, в якій навіть підлога була глиняна, – згадує жінка. – У ній і народилися всі наші діти. Лише декілька років тому благодійний фонд виділив нам новий просторий дім. Ми переїхали, обжилися, але я все сумую за тією хатинкою із глиняною підлогою. Мені було там так добре, навіть сама не знаю чому… Проте дітям тут краще: дівчата мають свою кімнату, хлопці свою. У нас навіть вітальня є, в якій можна зібратися всією родиною за великим столом».
Багато дітей «напророчила» циганка
Ольга Михайлівна каже, що ніколи й гадки не мала, що радість материнства доведеться пережити аж десять разів. Не мріяв про це й пан Роман. Але щоразу, коли взнавала про чергову вагітність, відкидала всі думки про аборти, відчувала, як серце наповнюється радістю та ніжністю. Подружжя Тесликів в один голос запевняє, що кожен малюк був бажаним. «Колись давно, ще до заміжжя, я зустріла на вокзалі циганку з циганчам й встромила дитині в ручку декілька гривень. А вона мені у відповідь: «Ох, яка ж добра душа! Ти щоб собі знала, у тебе буде не одне таке маля як у мене, а багато-багато!» – сміється пані Ольга. – Так і вийшло. Про роботу, звісно, довелося забути, адже на мені не лише хатні справи, але й господарство. А чоловік працює, він наш годувальник. Коли діти ще були менші, часом як схопить, притулить їх всіх до себе, цілує… Роман моя найперша підтримка та опора в житті. Нині ж у нього є нова слабкість, на яку він спрямовує всю свою любов – це онуки! А вони це відчувають й відплачують йому сторицею».