“Коли згадую про пережите в АТО, хочу повернутися”

0

Володимир Кондратов – солдат контрактної служби із військової частини А-2339, що у Хмельницькому. У військовому госпіталі хмельничанин працює водієм автоперев’язоної уже чотири роки. Разом із дружиною Ольгою він виховує дворічну донечку Олександру. Коли дізнався, що потрапив в число тих, хто вирушить на Схід, зрозумів, що звідти може не повернутися. Переживала за це і дружина. Але обоє усвідомлювали, що чоловік має виконувати свій військовий обов’язок. 
– Коли пізніше дивився телевізійні сюжети про Іловайський котел, то розумів, що все розпочиналося ще тоді, коли ми попали у засідку. – розповідає Володимир. – Ми бачили тих 20 танків, які потім наступали на Іловайськ. Та не знали, яка тоді була їх основна мета. Але що ми могли проти них вдіяти? В нас не було з чим на них іти. 

«Краще підірватися на гранаті, ніж попасти їм в руки»

Під час першого відрядження в зоні АТО Володимир служив поблизу Степанівки, що на Донеччині. Практично з першого дня відчув на собі, що таке війна: багато поранених, мертвих, постійні обстріли…

У серпні 2014 року 6 машин із його частини мали змінити місце дислокації після того, як противник пішов у наступ. Вони виїхали у ніч з 12 на 13 серпня. Через недостатню кількість інформації вони проминули пункт призначення. Завадою стало і те, що вночі змушені були їхати без освітлення, аби не потрапити на очі противника. 

Так вийшло, що українські військові приїхали в село Велика Шишовка, яке тоді повністю контролювали сепаратисти. Колона потрапила у засідку. У Володимира склалося враження, ніби їх там уже чекали. Сам зізнається, що міг загинути ще під час обстрілу.

– Я бачив звідки стріляли та й зумів вчасно відвернутися від куль. На щастя, тоді я їхав сам і на пасажирському сидінні нікого не було. Права сторона кабіни згоріла. І навряд би хтось вцілів, якби сидів там, – розповідає «ВСІМ» Володимир Кондратов.

За час переховування від проросійських формувань військовим довелось пережити чимало. Декілька днів вони практично нічого не їли. Аби втамувати спрагу, доводилося пити воду із річки. Попри втому ніхто із військових і не збирався здаватися в полон. А коли вони ще втікали, то й не думали піддаватися на заклики сепаратистів скласти зброю. В замін їм обіцяли не заподіяти ніякої шкоди. Але наші не зламалися. 

– Коли сиділи у лісі, то домовилися із товаришами, що в ніякому разі не здамося у полон. Вирішили, що краще підірватися на гранаті, ніж попасти їм в руки,- згадує військовий. 

«Думали, що ми не виживемо»
Володимиру з колегами завдяки карті та GPS-навігатору вдалося визначити точне місце свого находження і передати дані в штаб. Звідти декілька разів присилали автомобіль на допомогу. Але спроби були марними.

– Нас ніяк не могли забрати. Ми й самі вирішили йти на Амбросівку, до якої було кілометрів 20. Але в селі було багато ворогів. Тому звідти вибратися чи пробитися туди було важко. Нелегко було і нам. Ні їжі, ні води. Декілька раз нас обстрілювали, – говорить Володимир. – Але й самі противники боялися нас шукати. Ми були у більш вигідній позиції і мали б перевагу, якби вони підійшли до нас.

Трудностей додавали і поранені під час обстрілу. З ними пересуватися було важче. Та й за пораненими потрібен був догляд. Все ж військових вдалося врятувати. Їх відвезти до штабу. Дехто уже не вірив, що це можливо, адже бійців включили у список зниклих безвісти.
Уже в штабі військовим повідомили, що важка техніка, яку вони бачили поблизу Степанівки, рухалася в сторону Іловайська. 

«Місцевим жителям не довіряли»

Коли було спокійніше і не велися обстріли, то Володимир з колегами ремонтували свої автомобілі, займались господарськимисправами або ж просто спілкувалися, підтримуючи моральний дух. Під час однієї з таких розмов хтось розповів, як одна із місцевих жительок принесла українським військовим борщ. А ті, хто його поїв, майже відразу позасинали. Один військовий не встиг скуштувати страви і врятував чимало зброї та техніки, коли за нею прийшли невідомі. 

– Після того ми від місцевих жителів нічого не брали. Перестраховувалися. А коли і брали в них молоко, яблука чи щось інше, то не вживали це, – ділиться Володимир Кондратов.

Зараз хмельничанин служить у Хмельницькому військовому госпіталі. Після пережитого йому важко працювати у такому спокійному режимі. Та й вдома було незвично після місяців, проведених у лісах та полях, під обстрілами та в постійній напрузі. Перші декілька днів після повернення Володимир закривався в кімнаті і сидів у самоті. Здавалося б, після такого людина ніколи більше не захоче повертатися на війну. Та й до звичайного життя звикнути важко. Але Володимиру це вдалося. Він продовжує нести свою службу в Хмельницькому, як це було і до відправки на Схід. Змінилося лише одне – тепер він чекає, коли йому скажуть, що він знову поїде в зону АТО.

Читайте також

Травень 10, 2015 |

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Vantage Theme – Powered by WordPress.
Перейти до панелі інструментів