«Кіборг» Андрій Казмирчук: від зриву кімната 79 квадратних метрів пішла під землю, а з нею всі, хто знаходилися в ній

35-річний Андрій Казмирчук, солдат роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону у боях за донецький аеропорт відбув дві ротації. Спочатку він обороняв летовище протягом двох тижнів у грудні минулого року. Вдруге «кіборг» вирушив захищати аеропорт вночі з 16 на 17 січня і пробув там до 21 січня, переживши повалення нового терміналу донецького аеропорту.

10 червня бійця було нагороджено орденом «За мужність», який особисто вручив президент України Петро Порошенко. Сьогодні він згадує пережиті бої за донецький аеропорт під час другої ротації, безперервні обстріли бойовиків, затишшя перед зривами, руйнування перекриття терміналу аеропорту та загиблих оборонців летовища.

«Не було кому поїхати в аеропорт, а хлопців треба було підмінити. Вони вже довгий час там воювали, були дуже сильно виснажені фізично і морально. Тривали довгі жорстокі бої, і хлопцям потрібна була допомога. Тому командир бригади попросив нас поїхати в аеропорт на підмогу та протриматися 2-3 доби до початку повномасштабної операції, – розповідає Андрій. – Ми погодилися, хоча розуміли куди ми їдемо. В ніч з 16 на 17 січня ми туди заїхали у складі 13 чоловік роти вогневої підтримки та ще двоє військових з іншої. Аеропорт нас зустрів відразу таким феєрверком, що я напевно більше ніколи не зможу дивитися на феєрверки. Стріляло все, що могло стріляти, зривалося, вибухало».

«Сказати, що було страшно – це взагалі нічого не сказати»

«Тільки ми вивантажилися, одна МТЛБ, яка нас прикривала, відразу потрапила під обстріл. Було три прямих потрапляння і тягач загорівся. Наш механік був близько до нього, і його сильно зачепило. Ми боролися за його життя, але врятувати не вдалося, – каже солдат. – Був сильний бій, картину цю не можливо описати. Хвилин 10-15 я збирався з думками, потім включився в бій. Іван Іванович Зубков взяв керування на себе».

За словами бійця, солдати, які вже довгий час обороняли летовище, а їх було близько 60-ти, збадьорилися після приїзду підмоги, зрозуміли, що їх не покинули. На той момент було 8-9 ранених, але їх кількість збільшувалась. 

«Неймовірними зусиллями нам вдалося прикрити від вогню гусеничного тягача, в який ми завантажили поранених і загиблих. На щастя, всіх ранених було забрано, і вони будуть жити. А далі знову оборона: дим, газ, обстріли, вибухи і це все по колу. Бої були безперервні і вдень і вночі. Бойовики не давали нам розслаблятися, щоб ми не спали, – згадує Андрій Казмирчук. – Так вийшло, що з 17 до 21 січня я жодного разу не спав. В таких ситуаціях організм мобілізує всі внутрішні ресурси, людина доволі довго може знаходитися без води, їжі, сну. Проте потім це потім має катастрофічні наслідки для здоров’я. Ми просто могли відійти на кілька хвилин і посидіти поруч, розім’яти спину».

«Ми не спали чотири доби, бойовики не давали нам відпочити»

Військовослужбовець згадує, що все ж кілька разів затишшя було на годину-півтори. Але ця тиша була перед черговим зривом. «Два чи три рази було таке, що обстріли ненадовго припинялися. Повна тиша була зазвичай перед зривом», – говорить «кіборг».

Через постійні обстріли думати не було часу. Але коли з’являлася спокійніша хвилина, солдат зізнається: думав про сім’ю. «Розумів, що можу більше не побачити своїх рідних. Тоді в душі наступав жаль. А ось страх десь зникав в ситуації, де тобі вже немає дітися, – каже він. – Оборонялися як могли до останнього. Деякі говорять-пишуть, що ми здалися. Це неправда. Ми термінал не здали, він просто припинив своє існування. Його більше немає. Ми пішли з руїн, а не з терміналу. Там немає більше, де оборонятися. Це котлован, з якого стирчать бетонні блоки».

Чоловік згадує про прощальний дзвінок до дружини: «Коли нас підірвали, на телефоні, як не дивно, ще було 3% заряду батареї. Я набрав дружину, сказав, що я люблю її та дітей, признався, що не знаю чи буде ще можливість це сказати. Тоді телефон розрядився повністю. В той момент, коли я говорив по телефону, одночасно я розкопував хлопця, якого засипало двома тисячами цеглин».

Зараз “кіборг” у відпустці, але вже незабаром він повернеться до військової служби

Не зважаючи ні на що, оборонці продовжували захищати стратегічно важливий об’єкт. Зі будівельного сміття вони будували укріплення, барикади. Продовжували далі оборонялися.

«Наступного дня ми зрозуміли: нас знизу мінують. Під нами бігали бойовики, які кричали «Алах акбар». Ми знали, що нас підірвуть, але не знали коли саме, – розповідає солдат. – Ми потребували або підкріплення, або евакуації. Але підмоги ми не дочекалися. 20 січня о 14.56 відбувся зрив під нашими ногами. Кімната 79 квадратних метрів пішла під землю, а з нею всі, хто знаходилися в ній ближче до центру. Зверху залишилося буквально 5 чоловік, в тому числі я. В той момент я сидів у вікні, під моїми ногами був фундамент. А все переді мною рухнуло вниз».

«Три поверхи приміщення терміналу перестали існувати, їх просто здуло»

«Відразу хлопці почали діставати з-під завалів виживших, ранених. Всі були дуже сильно поламані, побиті. Близько сорока людей провалилося разом з кімнатою. Не багатьох вдалося врятувати», – констатує Андрій.

В ніч з 20 на 21 січня бійці у складі 13 чоловік вирішили покинути руїни донецького аеропорту. Останнім покидав термінал Андрій Казмирчук. Близько о пів на шосту ранку він став 14 солдатом, який залишив руїни терміналу донецького аеропорту.

«З нашої роти захищати аеропорт поїхало 13 чоловік, 6 з них загинули. Я не знаю всіх тонкощів і нюансів операції. З одного боку, треба було стояти та захищати аеропорт. З іншого – командування знало, що обстановка важка, що немає де оборонятися. Тому треба було евакуювати солдат, – говорить «кіборг». – Це була не продумана операція, яка призвела до непотрібних смертей. Аеропорт треба було або відбивати великими силами, або вивозити людей. А так солдати були відправлені на смерть».

Зараз «кіборг» зі Старокостянтинова у відпустці до 23 червня. Потім повертається назад у військову частину. Чи вирушить знову на Схід – вирішить командування. Сам же боєць зізнається: хочеться до хлопців на передову, але фізичне здоров’я після пережитого вже не те.

«У мене наслідки контузії, проблеми зі спиною. Я не зможу ходити довго в бронежилеті, а без нього довго там не проживу. Та й морально дуже важко. Після повернення з АТО довелося два з половинною місяці займатися з психологом, – ділиться військовослужбовець. – Перші два-три тижні я кожну ніч шукав автомат. Майже не спав, ходив в атаки. Після повернення з аеропорту нічого не хотілося, а зараз розумію: життя продовжується, треба щось роботи. Проте я вже точно ніколи не буду таким, як був раніше».