Батьки загиблого воїна вже рік поневіряються кабінетами і намагаються довести, що їхній син загинув в АТО

Разом з нею — прикре повідомлення, яке вдарило майже так само боляче, як похоронка: Руслан наклав на себе руки. А хтось з тодішніх районних чиновників навіть дав розпорядження, щоб школярів не пустили попрощатися з односельцем — мовляв, не герой він зовсім. Однак у селі ніхто у цю дику версію загибелі Руслана не повірив. Зустріли його як героя — навколішках з опущеними головами, квітами, словами співчуття та подяки.
Відтоді батьки намагаються повернути добре ім’я сина, доводять, що він загинув, захищаючи свою країну. Та й у документі, який отримали з військової частини, значиться: «загинув при виконанні обов’язків військової служби». Однак добитися, щоб Руслана визнали загиблим у зоні АТО та надали йому усі пільги, передбачені для родин загиблих на Сході, ніяк не вдається. «Ми сина втратили, хіба можна виміряти ціну людського життя? — запитує згорьована мама героя Євгенія Олександрівна. — Але Руслан жив з нами, підтримував нас морально і допомагав фінансово. Тепер ми цієї підтримки позбавлені, той й якісь пільги від держави були би не зайвими». Батьки зібрали купу паперів, написали силу-силенну прохань та запитів, писали навіть до президента, але за рік справа не просунулася ні на крок. Із Запоріжжя надходять відповіді, що триває слідство. «Ми хочемо подати документи до суду, — каже батько Руслана Степан Трохимович.— Але потрібен акт розслідування з військової прокуратури Запоріжжя, а його нам не вдається отримати. А тут ще така халепа — частини, у якій служив Руслан, нібито немає. Де ж вона поділася? Мабуть, доведеться мені їхати до Запоріжжя. Але здоров’я маю слабке переніс інфаркт, тож боюся сам їхати так далеко. Може, хтось із онуків зі мною поїде. Але чи доб’ємося там чогось, чи пустять нас до чиновницьких кабінетів?»

У те, що Руслан наклав на себе руки, односельці не вірять

Руслана Яюса знайшли мертвим на військовому полігоні у Запоріжжі. За висновком лікарів, чоловік помер від ножового поранення у грудну клітину. Серед версій того, що сталося, з’явилася і версія самогубства, Хоч у документах цього не написали. «Я 24 роки пропрацювала санітаркою у лікарні, — каже Євгенія Олександрівна. — І знаю, що якщо привозили самогубцю, то у документах саме це й написано. Нам же дали висновок із зазначенням, що помер від проникаючого поранення у серце. Скажіть, може людина сама собі точним ударом засадити ножа у серце? Він що, хірург чи різник? Казали, що він був нетверезим…Але про це у лікарському висновку ані слова. Та й не пив Руслан». Не вірять у версію самогубства ні сільський голова, ні інші односельці. Один з мешканців села разом із Русланом служив, разом за кілька днів мали повернутися додому. Він приїхав у рідне село, якраз на похорон друга встиг. Розповідає, що Руслан не пив, відзначався відповідальністю, дуже чекав того дня, коли зможе повернутися у рідне село.
«Волонтерам, які забирали Руслана із Запоріжжя, вдалося дещо дізнатися про останній день життя нашого сина, — розповідає Степан Трохимович. — Він і ще кілька бійців стояли на варті. І на них напали — хотіли відібрати зброю. Хлопці не дали. Тоді загинули п’ять чоловік. Але що там насправді сталося, ми так і не дізнаємося».
До війська Руслана призвали у березні минулого року. Батьки кажуть, що за станом здоров’я міг у армію не йти. Але Руслан був відповідальним і патріотом, тож вирішив не ухилятися від свого обов’язку. Служив під Маріуполем, незадовго до загибелі його перевели на військовий полігон під Запоріжжя. Батьки кажуть, що перевели через те, що за кілька днів мав демобілізуватися. «Демобілізуватися Руслан мав 15 березня, — кажуть батьки. — Приїхав додому раніше, 13 березня, у труні. А не стало його 6 березня».

Мати досі носить у кишені телефон: а раптом Руслан зателефонує…

У багатодітній родині Руслан був найближчим до батьків. Може, тому, що особисте життя не склалося і жив разом з ними.
«Коли потрапив в АТО, телефонував мені щодня, заспокоював, — згадує жінка. — Останнім часом обороняв Маріуполь. Зрозуміло, що телефоном багато розповісти не міг, та й не можна було про все говорити. То ми вигадали слова-шифровки. Коли я питала, чи є баба, він казав — велика, маленька чи немає. Мова йшла про обстріли. Щоразу, коли ми розмовляли, він мені казав, що стоїть на варті. Я запитую, чого постійно він, а Руслан каже, що хтось не хоче, хтось не може, а його просять, він і йде. А ще зізнався мені, що позичив одному товаришеві гроші, бо той не мав за що добратися додому. Каже: приїде додому — віддасть. Таким був Руслан — дисциплінованим, безвідмовним, хорошим товаришем, який готовий одразу бігти на допомогу іншому. Востаннє я з ним розмовляла 5 березня, у четвер, увечері. А він каже: якщо завтра зв’язку не буде, не переживай, нічого страшного. Я цілу п’ятницю його набирала — вмикається автовідповідач, у суботу, неділю — те саме. А у понеділок прийшла сільський голова і повідомила, що Руслана нема, за ним поїхали. І хоч вже рік, як ми поховали сина, я постійно ношу у кишені телефон, мені ще здається, що він має зателефонувати. Адже цілий рік, доки він був у війську, слухавка була зі мною, адже син міг зателефонувати у будь-яку хвилину».
Власних дітей у Руслана не було, тож любив племінників. Серед них мав улюбленицю — Владаславу. Вже коли служив на Сході, надіслав батькам гроші і попросив купити дівчинці планшет, про який вона мріяла. Гаджет Владиславі таки купили, тепер це у неї останній подарунок від дядька.
…У сільській бібліотеці односельцям-героям АТО присвячена окрема експозиція. Є там поличка, присвячена бійцю Яюсу. Скупі рядочки місцевих газет та фото Руслана у військовій формі, а ще — пам’ять односельців і щира вдячність за те, що не побоявся піти захищати свою землю від ворогів.