«Жінки плетуть маскувальні сітки для військових, а деякі мужики сидять біля телевізорів»

0

Професія прикордонника впродовж багатьох років була однією з найпрестижніших. Батьки гордилися дітьми, які навчалися й захищали кордони країни, а відслуживши, чоловіки швидше йшли на пенсію, мали й інші пільги. Але з початком подій в Криму та на Сході в їх роботі з’явилася ще й більша небезпека. Але хто ж перший, як не прикордонник, берегтиме країну та захищатиме її від агресора.

Напередодні нового року професор кафедри оперативного мистецтва Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького Орест Михайлишин повернувся зі Сходу. Разом з іншими військовими протягом чотирьох місяців він виконував завдання по захисту країни.

-Ми жили в звичайному приміщенні в Слов’янську на території авіаційного інституту, – розповідає Орест Михайлишин. – Це був корпус, який взагалі не був пристосований до проживання, оскільки він вже був більше п’яти років відключений від енергоносіїв і взагалі простоював. Але за час перебування, на протязі двох тижнів хлопці зробили собі лазню, кухню, встановили в приміщеннях пічки для опалення. Тобто намагалися створити комфортні умови, які дозволяли б нормально проживати.

Для того, щоб не спати на підлозі в спальних мішках, то військовослужбовці знайшли дошки й зробили ліжка, згодом знайшли холодильник і навіть телевізор, аби слідкувати за новинами. Всі жили як в одній дружній сім’ї, допомагаючи один одному.

-Це був відмобілізований особовий склад військовослужбовців прикордонників віком від 26 до 54 років. Тобто в одному строю були і батьки і діти. І це одразу відчувалося. Старші намагалися над молодшими взяти шефство навчити, порадити, допомогти, прикрити.

Підтверджувалася практика, що найбільше такі позитивні колективи створюються саме в екстремальних умовах. Тому, що людина розуміє, що зараз він допоміг тобі, а завтра ти його не кинеш ні на базі ні в бою. Лише тільки щирі взаємовідносини між ними. Там немає хитрощів, все видно як на долоні, інакше й не могло бути, адже ми жили в одному приміщенні, спали на одній підлозі, їли з одного котла.

Військові також плачуть

Коли ще облаштовувалося приміщення до військових приїхали волонтери. Привезли допомогу, і в тому числі від шкіл та дитячих садочків малюнки та листи, які хлопці ще не раз перечитували.

-Ви знаєте, рука не підніметься цей лист або цей малюнок викинути, адже дитина вкладала свою душу туди. Тому ми зробили стенд, де просто все приклеювали, – каже прикордонник. – Я помічав, в нас були такі досить небезпечні завдання, і люди розуміли куди вони їдуть. Зі сторони було цікаво спостерігати: дорослі люди, в деяких вже й внуки, були підходили до цих листів та малюнків і пускали іноді важку чоловічу сльозу, це їм досить допомагало.

Як розповів Орест Михайлишин «ВСІМ», підтримка рідних, близьких, друзів та навіть незнайомих людей для військових, які знаходяться далеко від домівок, дуже потрібна, адже виконуючи свій обов’язок, ніхто не знає як складеться їх день, адже вони ходили на ризиковані завдання й ніхто не давав гарантії, що всі повернуться живими та неушкодженими .

-Я вважаю, в ситуації, яка склалася в країні, жодна людина не має бути байдужою, – каже військовослужбовець. –  Мені дивно, що жінки плетуть у вільний час маскувальні сітки для військових, а деякі мужики в той час сидять біля телевізорів і нічого не роблять. Саме страшне це пасивність.  Розумієте, що там хоч один день побути не в районі самих бойових дій, то побачите ті населені пункти через які пройшла війна. Це дуже страшно, адже війна не вибирає в кого там снаряд летить. Саме страшне в житті – побачити  дітей з відірваними руками, розумієте. Коли це доросла людина, наприклад, на виробництві чи через певні обставини зазнала травм, то це одне. А коли маленька дитина з відірваними ручками снарядом… Це зовсім інше. Що може бути страшнішим? І стояти осторонь цих процесів, які на Сході, не можна. Я бачу героїзм не тільки солдат наших, перед якими я схиляюся, перед побратимами, якими я командував. Це всі були відмобілізовані люди, які за власним переконанням пішли захищати батьківщину. І мені не подобається, що дехто переводить все це в матеріальне, начебто, там високі зарплати і люди туди йдуть заробляти гроші, але повірте, людське життя не варте жодних грошей. В нас в підрозділі були бізнесмени, в яких грошей було багато. Вони мало того, що себе забезпечували, то забезпечували ще і підрозділ. А що вже казати про волонтерів? Вони ж так само, ризикуючи своїм життям, безкоштовно намагаються допомогти не тільки солдатам, а й місцевому населенню. В даний час відірвати кошти від сім’ї, віддати матеріальні засоби в армію чи біженцям не кожен зможе.

Допомагають та підтримують

Окрім виконання своїх обов’язків, в позаслужбовий час військові намагалися допомогти місцевому населенню, адже серед чоловіків, які були призвані в запас, були теслярі, будівельники… Вони відвідували дитячі будинки, садочки й відбудовували порушені комунікації. Такими вчинками місцеве населення  бачило, що військові прийшли на відміну від сепаратистів не грабувати чи вбивати, а налагодити мирне життя та допомогти тим, хто цього дійсно потребував.

-Повірте, солдату війна не потрібна, він розуміє, що вдома у нього залишилися також діти та сім’ї.  Ще на початку, коли ми прибули, відчули відмінність перебування  на Херсонщині  від перебування на Луганщині та Донеччині. В перші дні коли ми заходили в громадські місця й купували продукти харчування та одяг мали не приємні розмови з місцевими жителями. Нам відкрито говорили чого ми сюди приїхали, хто нас кликав. Ми розуміли, що нас звинувачують у всьому поганому що відбувається. От, наприклад, ми дислокувалися в Слов’янську, і там був обстріл населеного пункту з боку Краматорська, саме там в свій час знаходилися бойовики. Місцеве населення казало, що це робили українські військовослужбовці. Тобто всі негаразди вони намагалися скинути на нас. Але ми їм пояснювали, що все не так.

Повернувшись у Хмельницький, Орест Михайлишин продовжує передавати свій досвід курсантам академії.

Читайте також

Лютий 14, 2015 |
Vantage Theme – Powered by WordPress.
Перейти до панелі інструментів