«У сім років – три ряди колючого дроту та півтора року у концтаборі»

В Україні та багатьох державах 11 квітня вшановують пам’ять загиблих в’язнів фашистських концтаборів. Тисячі людей під час Другої світової війни опинялись за колючим дротом так званих «фабрик смерті». Зі слів очевидців, концентраційні табори формувалась переважно з людей, які за незрозумілих причин нацисти вважали «непотрібними суспільству». Частіше за все, туди потрапляли всі без розбору.    

Свідка тих страшних та моторошних подій Олександра Бондарєва журналіст «ВСІМ» зустріли на території військової частини, де в роки війни знаходився концентраційний табір «Шталаг-355». Напередодні Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів чоловік прийшов, аби покласти квіти до братської могили в’язнів та пом’янути загиблих загиблих.

–  Спочатку я був у Брянській області, там в зоні дії партизанів знаходилось наше село, яке прилягало до казарми. Тоді партизани не давали спокою фашистам. І щоб не було конфлікту та турботи у фашистів, вони вирішили наше село і прибрати, – розповідає хмельничанин. – Нас же вони загнали у вагони і відправили у концтабір Мінської області Білорусі. Там я провів півтора року.

Чоловік розказує, що до початку війни йому було лише чотири роки. А на той момент, 1943 року, коли його разом із місцевими відправили до концтабору, Олександрові Бондарєву не виповнилось і семи років.

Зараз пенсіонер може спокійно говорити про те, що йому довелося пережити там. Однак, каже, через те, що був ще зовсім маленьким, тоді мало що розумів.

– Пам’ятаю те, що було страшно, тим паче мені як дитині, умови були жахливими. Якщо доросла людина ще розуміє та усвідомлює, що з нею відбувається, то я не знав і не розумів що зі мною і до чого, – додає очевидець. – Тодішній наш концтабір – це три-чотири ряди колючого дроту, між ними бігали вівчарки і чотири-шість «вищих» стояли з кулеметами. Були бараки. Годували нас просто жахливо, давали щось невідомого походження за кольором дуже схоже на гороховий суп. Ми його називали «баланда». Хліб мав хорошу форму «цеглини», але коли вже його розрізаєш і хочеш покуштувати, то звідти висипається тирса. З ошурками їсти його просто неможливо було.

Олександр Бондарєв згадує також, що у концентраційному таборі були в основному жінки, люди похилого віку та діти. Працювати змушували тих, хто був більшою мірою на це спроможний.

– Жінок, які більш-менш нормально себе почували, то їх змушували. Там недалеко був лісопильний завод, то вони пиляли дошки на труни вбитим. Випробувань я не пам’ятаю, – каже чоловік.

Загалом на території Хмельницької області знаходилось 8 концентраційних таборів та гетто. Всього за період Другої Світової війни у Хмельницькому знищили близько 81 тисячу. Близько 117 тисяч юнаків та дівчат Хмельниччини вивезли у Німеччину.

Голова Хмельницької ради ветеранів Мунір Садиков розповідає, що навіть знаходячись у неймовірно страшних умовах, люди шукали можливості для того, аби боротись з фашизмом.

– Дуже важко все це згадувати, коли люди, які пройшли всі жахи тут, вижили і вирвались на свободу, знову продовжували боротись з режимом.

Сам Мунір Садиков каже, що був у таборі і бачить теж багато моторошного.

– Там гори трупів і людського волосся, кісток та зубів, це все фашисти переробляли і перетворювали у добриво. – В Ярмолинецькому районі був випадок, коли загнали 320 євреїв у шахту, завалили її та підірвали, – з жахом розповідає ветеран.

“Хмельницький звільняли 42 національності. 3200 людей загинули під час його визволення. Люди жили разом, воювали і гинули і захищали єдину країну”, – зазначає Мунір Садиков.

Найперше, що треба сказати в цей день, це щоб люди ні в якому разі не забували це, людей, що загинули. Наші діти повинні рости у мирі та дружбі. Тому, наша основна задача зараз – це передати їм лише найкраще, щоб вони не робили помилок і будували разом світле майбутнє, без війни, – зазначає ветеран. – Тільки тоді, коли суспільство консолідує свої зусилля для перемоги, тільки тоді буде мир. Без цього нам важко буде говорити про дружню країну та процвітання.