У Хмельницький завітав бандурист, котрий знімався у стрічці «Поводир»

Киянин Василь Жованик – член спільноти дослідників, реконструкторів і любителів кобзарської традиції «Кобзарський цех». Юнак не лише грає на інструментах, а й майструє та ремонтує їх. Він – знавець історії кобзарства та українського героїчного епосу. Молодий музикант завітав у Хмельницький літературний музей, де усі охочі змогли долучитися до його мистецтва.

Василь Жованик грає не на академічній бандурі, яку частіше можна побачити на сцені, а на старосвітській (її ще називають народною або кобзарською). Найдавніший зразок такого інструменту – майстра Григорія Недбайла 1743 року – зберігається у Санкт-Петербурзі. Бандура, з якою приїхав музикант, не менш цінна – це робота відомого сучасного майстра Миколи Будника (помер у 2001 році – прим. авт.).

«Такий інструмент цінується, як скрипка Страдіварі. Ця бандура з приватної колекції, вона понад 20 років не грала, і мені випала честь її налаштувати», – розповідає хлопець.

Василь зіграв на унікальному інструменті псальми, думи, жартівливі пісні. Також він розповів про історію народних інструментів та кобзарства.

«Кобзарство було винищене тому, що оспівувало героїчний епос, підтримувало патріотичний дух нації. Якщо історію кожна влада переписує заново, то народний епос, який передається із уст в уста, не перепишеш, – розповідає Василь Жованик. – Народні співці були неугодні кожній владі, але практично повного винищення зазнали за часів радянського союзу. Після другої світової війни у світі лише одна людина грала на народній бандурі – Георгій Ткаченко, який вчився у справжніх незрячих кобзарів, а потім передавав свою майстерність учням».

На думку кобзаря, в Україні існувала потужна співоча традиція, яку практично винищили.

«Знаєте, є народна ікона, де козак Мамай з кобзою, бандурою чи іншим інструментом. Зараз його часто зображають з автоматом. Але це неправильно, це підміна понять. Не дивлячись на те, що він хороший воїн, в руках у нього – музичний інструмент. Яку потужну зброю ми не мали б, маємо пам’ятати, що українці – співочий народ, який виспівує усі свої страждання, радощі, – каже Василь. – Зараз про це забувають, багато винищено у музичній культурі. Кожен другий каже, що не має голосу, але це не правда. 99% людей мають і слух, і голос».

Василь Жованик знімався в історичному фільмі режисера Олеся Саніна «Поводир», в основі сюжету якого покладено мандри українського сліпого музики та його поводиря – американського хлопчика. Події відбуваються у 1932-1933-х роках в УРСР у часи Голодомору й репресій, а фінальна сцена показує страту українських кобзарів.

Василь розповів про стрічку. Ось деякі тези із його розповіді:

«Олесь Санін – учень і поводир останнього поліського лірника Власюка. Тому він знає усе ізсередини і знімав справжній історичний фільм, а не бутафорський. Тому у стрічці практично нема комп’ютерної графіки чи якихось штучних спецефектів, використовувалася справжня техніка 30-х років (паровоз, трактори) та оригінальні музичні інструменти.

Знімалося більше сотні незрячих. А для людей, які грали сліпих (в тому числі і для виконавця головної ролі Станіслава Боклана) виготовляли спеціальні лінзи, щоб вони нічого не бачили і поводилися як справжні незрячі.

Спеціально для фільму виготовили десять автентичних старосвітських бандур, щоб потім роздати їх незрячим музикантам. Також орендували інструменти з нашої майстерні. У головного героя була бандура майстра Миколи Будника, після зйомок, коли її кидали у сніг, вона стала несправною. Зараз лежить у нашій майстерні.

Фільм знімали по всій Україні. Серед найцікавіших місць: Тараканівський форт на Рівненщині, церква на Яворівському полігоні на Львівщині, яка у радянські часи була мішенню для артилеристів.

Ідею цього фільму Олесь Санін мав ще 20 років тому. Але все не було грошей. Бюджет – 10 млн доларів, більшість коштів дала українська діаспора.

Хлопчик у головній ролі – дійсно американець, з діаспори, онук радянського політв’язня. Його акцент – справжній, таку дитину довго шукали.

У Росії «Поводир» заборонений, і у нас при Януковичі рік лежав на полицях. Там багато актуального, передбачень. Наприклад: коли Янукович під час інтерв’ю нервує і ламає ручку – у фільмі є такий же епізод, знятий за півтори роки до того.

У стрічці багато символізму. Наприклад, у майстерні музичні інструменти гойдаються і з вітром розмовляють. Це образ втраченого раю на землі, де твориться справжнє, щире. Така атмосфера у мого вчителя у майстерні (вчитель Василя – учень Миколи Будника, але просив не називати його ім’я – прим. авт.).

Існує спеціальна версія стрічки з тифлокоментуванням для незрячих людей. Також має вийти повна телевізійна версія фільму із кількох серій».