“Сидіти вдома, склавши руки, набагато важче, ніж рятувати поранених на передовій”, –

Переганяючи реанімаційний автомобіль медичної допомоги, який передали у зону АТО благодійники з прикарпатського міста Долина, керівник волонтерської служби екстреної меддопомоги “ASAP EMC Хоттабич” Галина Алмазова завітала у Хмельницький до активістів благодійного фонду “Патріоти України”.

Перш ніж податись рятувати людські життя на війну, Галина Алмазова була професійним автогонщиком, топ-менеджером великих київських компаній, вела власний бізнесовий проект. Нині жінка поєднує роботу директора компанії у Києві і волонтерську діяльність у зоні АТО. З кінця літа минулого року вона разом зі своєю командою рятує поранених на передовій.

“Зараз іде наступ на всі фронти. Ми, медики, не встигаємо допомогти усім, набагато більше поранених, різко зменшилась кількість волонтерів. Можна сказати, що пік волонтерської діяльності припадав на жовтень-листопад. А поменшало їх, думаю, тому, що зносилась техніка. Та й люди втомилися. Хлопцям, які зараз воюють, було б дуже скрутно, якби не їхня підтримка”, – говорить Галина Алмазова.

“Патріоти України” – одна з небагатьох волонтерських організацій, з якими служба екстреної меддопомоги “ASAP EMC Хоттабич” підтримує стосунки. Там, на передовій, волонтери намагаються зустрічатися під час кожної поїздки.

“Із Галиною Алмазовою вперше зустрілися на блокпості в Ізюмі, коли поверталися з передової. Потім побачились на заправці в Артемівську, по дорозі на Волноваху. Тепер зустрічаємось щоразу, коли їдемо туди, – згадує співорганізатор благодійного фонду “Патріоти України” Роман Ковальчук. – Не кожен може жити в такій обстановці: постійно бачити поранених і не зламатися. Тут і чоловік зламається швидше, а вона, тендітна жінка, бачить такі жахи щодня. Стільки поранених вивезла, врятувала. Нам легше: приїхали, привезли гуманітарний вантаж, кілька днів побули і поїхали, а вона там постійно.”

За словами волонтера, у зоні воєнних дій непросто і чоловікам, а жінці, яка потребує дещо більших зручностей, ще важче, адже жити доводиться у підвалах.

“У зоні АТО я проводжу більше часу, ніж у Києві. Вдома буваю днів два-три на кілька тижнів. Траплялось, що і два місяці там безперервно працюємо. Якщо я не на передовій, то не знаходжу собі місця. Особливо, коли починають телефонувати бійці, запитують, коли буду, чи зможу привезти щось. Мені вдома набагато важче, ніж там”, – зізнається пані Галина.

За її словами, правди у всьому, що розказують про АТО – близько 30%, насправді є набагато більше поранених і вбитих.

“Нам пощастило: у швидкій ніхто не вмирав, перевозили вже або “двохсотих”, або “трьохсотих”. У нашій роботі є думка, що не можна “прив’язуватись” до поранених: завіз у лікарню і все, більше ніяких стосунків, – каже волонтерка. – Морально дуже важко, коли доводиться дзвонити рідним, повідомляти про смерть, розповідати про останні хвилини життя. Але ж це неможливо – не відчувати прихильності. Як і воякам до медиків, так і нам до них. Адже живемо в одних підвалах, їмо з одних тарілок. Ті, кого врятували, вже кличуть улітку в гості. Думаю, в нас буде екскурс по всій Україні.”

Галина Алмазова не має медичної освіти, вона закінчила курси надання невідкладної допомоги. Та це не заважає їй і команді працювати там, де дуже гаряче, і головне в такій роботі, переконана жінка, бути морально стійким.

“Смерть бачити доводилось, і, як би це цинічно не звучало, до неї можна звикнути… Неможливо звикнути до людських страждань. Дуже важко, коли гинуть знайомі хлопці. – пояснює Галина Алмазова. – Взагалі, те, що ми бачимо тут і там, – два різні світи. Далеко не кожен зможе там працювати. Навіть військові медики часом не витримують.”

Волонтерка переконана, що знання про медичну допомогу – не найголовніше, що потрібно, аби рятувати хлопцям життя. Найбільше здобуваєш на передовій. Наразі у службі екстреної меддопомоги “ASAP EMC Хоттабич” є місця для волонтерів, приєднатися можуть впевнені у своїх силах і морально стійкі небайдужі люди.