«Коли мама на колінах благала не стріляти в людей, їй влучили у голову»

Колишнього лікаря обласного пологового будинку Людмилу Шеремет було смертельно поранено.

…Через три дні, після тих трагчних подій, перенісши нейрохірургічну операцію, і так і не опритомнівши, Людмила Шеремет померла.

Людмилі Олександрівні довелося боротися за життя з перших же днів. Народилася на Донбасі, в окупованій німцями Макіївці, 21 листопада (на день архангела Михаїла) 1942 року.

У її матері майже не було молока, і старші сусідки радили жінці взагалі не годувати маля, бо «все одно не виживе, краще приділи увагу трьом старшеньким».

Але вижила. А перші спогади Людмили Олександрівни — як її, ще зовсім маленьку (ледь більше року), німці, які квартирували поряд, підгодовували шоколадом.

…Коли навчалася в 9 класі, загинув її батько, який працював контролером на електропідстанції. Повертаючись після однієї з перевірок, де він виявив неполадки, його машина, яка була повністю справною, з незрозумілих причин пішла під укіс. Врятувати чоловіка не змогли. А Людмила після того вирішила стати медиком.

Її всі пам’ятають усміхненою

З першого разу вступити в медінститут не вдалося, тож з 1959 по 1962 роки трудилася санітаркою в одній з макіївських лікарень. Працювала й тоді, коли вже навчалася в медінституті — мама допомогти не могла.

На п’ятому курсі поїхала у Кам’янець-Подільський на весілля до однокурсниці, познайомилася там зі студентом Київського інженерно-будівельного інституту. В родині, разом з фотографіями, й досі зберігається їхнє листування з віршами.

Одружилися. За розподілом Людмила, яка отримала хірургічний профіль, влаштувалась у Краснодонську районну лікарню лікарем-анестезіологом.

::__IHACKLOG_REMOTE_IMAGE_AUTODOWN_BLOCK__::0Поїхали в лікарню, Людмилу Олександрівну якраз оперували в нейрохірургії. В перший день рідних не пустили, а наступних два вони були з нею.

«Я тримала маму за руку, розмовляла, — розповідає Ірина, — і, як лікар, розуміючи, що вона помирає, обіцяла, що всіх поставлю на ноги: тата, сина. Вона мене точно не чула, але в якийсь момент в її очах виступили сльози.

22 лютого о пів на сьому ранку я зателефонувала в лікарню, щоб сказати, що хочу привести священика, на що мені повідомили, що мама щойно померла.

…Зараз я точно знаю, що вона – наш Ангел-охоронець і нині допомагає нам уже з небес».

Фото з архіву родини ШЕРЕМЕТ.