Хмельницькі безпритульні знаходять кохання та роботу у центрі реабілітації

Директор будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв’язок із сім’ями «Центр реабілітації бездомних (безпритульних) «Промінь надії», що у мікрорайоні Ружична Ігор Телішевський розповідає, що людьми, які не мають власних домівок, вони займаються уже впродовж восьми років. Тут вони мають змогу жити в нормальних умовах із зручностями першої необхідності – туалетом, душем, пральною машинкою та кухнею. Живуть безкоштовно, суму у 50 гривень на місяць платять лише ті, хто працює на роботі та має можливість. 

– Їсти варимо на 50 чоловік кожного дня. Вживати алкогольні напої категоричного забороняємо, – розповідає «ВСІМ» Ігор Телішевський.    

Потрапляють сюди різними шляхами. Як каже директор, багато безхатченків знають про існування цього місця, адже інформація добре поширюється у їхньому колі. Центр також співпрацює із правоохоронцями, які під час рейдів знаходять цих людей і направляють сюди.

– Ми проводимо з ними бесіди, пояснюємо, які у нас умови проживання, які пріоритети та що від них вимагається. З десяти чоловік, які в нас опиняються, троє відразу залишається  на постійне проживання, – пояснює директор центру. – Після цього проводимо облік, вносимо у базу даних усіх, хто в нас ще не був раніше.

Знаходять кохання і одружуються

Буває, що люди знаходять свою любов і на території центру. Директор працює лише півроку, однак такі випадки пам’ятає. Люди знайомились, а згодом і одружувались.

Зараз у центрі проживає тільки дві подружні пари. Разом проводять дозвілля та працюють. Для них планують облаштувати приміщення, куди вони зможуть переїхати та вільно ним розпоряджатись.

– У нас вже сім’я, яка хоче жити окремо, в іншому приміщенні. Для них зробимо там ремонт, де вони будуть разом жити, буквально за мінімальну плату. Ці люди вже будуть знати, що вони піднялись трохи вище на соціальний щабель, – каже Ігор Телішевський.

Серед підопічних є й такі, які вже за власний кошт придбали собі будинки у передмісті Хмельницького.

Віктор Михайлович родом з Волині. Йому 62 роки і вже більше двох років він живе тут разом з дружиною. Каже, що все йому тут до вподоби.

– Мене усе влаштовує. Час проводжу так як і усі. Постійно на роботі, працюю вантажником на базарі. Додому повертаюсь біля 5-6 години вечора, – ділиться чоловік. – Працювати, щоправда, дуже важко. Після роботи я зазвичай вечеряю і дивлюсь телевізор. Сьогодні у мене вихідний.

Живуть дружно, але не без конфліктів           

Ніна Анатоліївна живе у центрі вже півтора роки, а зовсім нещодавно почала ще й працювати. Жінка працює  кухарем.  З дня у день «балує» смачненьким усіх підопічних центру, разом із ними їсть і сама. Працювати за цією ж професією в іншому місті жінка не може, мовляв, здоров’я вже не те. Ніні Анатоліївні – 57 років, і вона на пенсії. Зізнається, що раціон вигадувати не важко, адже готувати любить. Колись довгий час вона працювала кухарем, проживаючи в Одесі.

– Мені подобається тут, я готую, допомагаю робити щось на території, по господарству. До нас всі добре ставляться. Дай Боже їм здоров’я, щоб було побільше людей таких, – ділиться жінка. – І хлопці, і дівчата – всі хороші. Звісно, кожен зі своїм минулим, але дуже чемно відносяться. Зі всіма знаходжу спільну мову, проте без конфліктів не буває. Але живемо дружно і допомагаємо одне одному.

На раціон тут не скаржаться. Готуючи кожну страву, Ніна Анатоліївна вкладає у неї душу. Крупами допомагає церква, овочі та зелень – на власному городі, а м’ясну та рибну консервацію закупляють самостійно.

Серед тутешніх здорових немає

У «Промені надії» також працює медичний працівник – Валентина Никифорівна. Це її місце роботи вже другий рік поспіль. Раніше фельдшер працювала в обласній лікарні, а після виходу на пенсію знайшла тут своє місце роботи.  За її словами, доводиться боротися із різними хворобами та спілкуватися із специфічними людьми.

– Люди потрапляють сюди із різними хворобами. Найчастіше, шкірними – дерматити, фурункули, приходять з гастритами і панкреатитами, – зазначає Валентина Ягодзінська. – Вони практично усі «хроніки», майже усі – інваліди. Є наркомани, які залежні. Тобто, усе, що є найгірше у суспільстві – все тут.

Перед тим як стати на облік, усі мешканці центру проходять медичне обстеження, їм роблять флюорографію, перевіряють на вошей та коросту. Співпрацюють із медичними закладами, де лікують їх безкоштовно.

– Був чоловік у нас взимку, прийшов із побитими ногами, рани – просто жахливі. Ми його підлікували і він пішов. Потім ще кілька разів його привозили і знову він йшов. А от це недавно знайшли його мертвого десь. Йому було близько 40 років, – каже Валентина Ягодзінська. – Просимо їх  не пити, бо ж скільки зусиль докладається, щоб виходити їх.

За період існування «Променю надії» тут відновили десятки паспортів та приписали сотні осіб.

– У нас є такі, що залишаються лише на ніч. Частіше за все, надаємо послуги з поновлення документів, – розказує соціальний працівник Валентина Жердецька. –  Був у нас один чоловік, який звільнився з Ізяславської колонії, ми зробили йому реєстрацію, він тут проживав, знайшов жінку і купив собі хату.

«Вони не все кажуть, а що кажуть, то сприймаємо на віру. Хоч багато з них із місць позбавлення волі, але ставляться всі добре. Нас поважають», – розповідає соціальний працівник Валентина Жердецька.

«Як бачите по нашій, території трудотерапія у нас присутня, усе зроблено їхніми руками – грядки, город, картопля засаджена, зелень», – каже директор реабілітаційного центру Ігор Телішевський.

У цій кімнаті живуть чоловіки. Підопічні стараються підтримувати порядок і чистоту завжди

Така сусідка живе у кімнаті з кухаркою Ніною Анатоліївною. Кішка нещодавно народила трьох кошенят